Культура сучасних футбольних хуліганів не обмежується лише навколофутбольними темами. Це своєрідний світогляд, стиль життя, модель власного мікросвіту, у якому молодь (а основна маса хуліганів – це хлопці від 17 до 30 років) почувається комфортно й реалізовано. Тут діють свої закони честі, зрозумілі всім. «Кожен юнак намагається асоціювати себе з якоюсь силою. Багатьох людей, які втягуються, приваблює не лише атмосфера стадіону, а й відчуття, що ти не один, що поруч є люди, які мислять так само, як і ти, – розповідає Олег, один із фанів столичного «Арсеналу». – Ми намагаємося підтримувати одне одного не лише в якихось навколофутбольних речах, а й у вирішенні інших проблем. От мені треба було переїхати на іншу квартиру – хлопці прийшли, допомогли. Якщо в районі гопники когось ображають, ми збираємося та йдемо розбиратися».

До речі, українські хулігани поки що менш агресивні порівняно з англійськими (осо­бливо зразка 60–80-х років минулого століття), італійськими, російськими або польськими. Останнім часом серед деякої частини хуліганів навіть набуває поширення рух стретейдж – добровільна відмова від алкоголю, цигарок, наркотиків, випадкового сексу, для найпослідовніших – вегетаріанство. Разом із тим більшість європейських футбольних хуліганів (і українські тут не виняток) тією чи іншою мірою є прихильниками ідеології неофашизму. Щоправда, сьогодні в Україні на відміну від Росії скінхедів стає дедалі менше й вони розчиняються у футбольних тусівках. «Бути скінхедом уже не модно, цікавіше бути хуліганом, – ділиться Олег.

Звідки ж береться цей потяг до насильства, який призводить до бійки «стінка на стінку»? Чому спалах вуличних боїв між різними молодіжними угрупованнями, особливо в депресивних районах, пік яких припав на розпад Радянського Союзу, нині повертається у формі культу футбольного хуліганства? «Люди бачать у суспільстві лицемірство, а їм хочеться чогось справжнього, хочеться жити за якимись поняттями честі, відстоювати свою гідність, відчувати солідарність, плече побратима. Люди тікають від суспільного фарисейства в такий собі андеграунд, так само як і панки, скейтери», – пояснює це явище Олег.

Таку позицію відстоює й анонімний фанат хмельницького клубу «Поділля»: «Хто такий футбольний фанат? Це не тупий обиватель, який покірно жує ту «жуйку», яку йому нав’язує так зване «суспільство», суспільство тупих споживачів, капіталістичні порядки, де головне – гроші, «суспільство», що нав’язує свою думку через ЗМІ, нав’язує покірність, аби ти був механічною іграшкою в руках влади. Ми хочемо бути своєрідними. Ми вільні й маємо свою думку на все, що відбувається. Фанат – це активна й просунута (агресивно-прогресивна) частина молоді. Високі морально-вольові риси, вірність своїм принципам, своєму клубові та своїй фірмі, критичність, жорсткість, кмітливість, почуття гумору... Фанат і хуліган – це завжди бунтар, що виказує свій протест проти суспільного порядку, що часто є насиллям у ставленні до людини. Так, ми любимо футбол і безлади. І ми робитимемо те, що нам подобається!»

Сьогодні українські футбольні хулігани ще досить розрізнені, але із часом вони можуть перерости в реальну силу, здатну коли не впливати на суспільні процеси, то бути абсолютно незалежними від них. І навряд чи політикам удасться приручити їх, як це сталося в Росії, де фанів частенько нацьковують то на лимоновців, то на «Яблоко» або інші політичні сили, що протистоять Кремлю. Гірше буде, коли нас спіткає доля Польщі, де хуліганський рух стає абсолютно неконтрольованим, а підліткові вуличні війни – звичним явищем. І футбол тут буде лише формальним приводом.